Запах від бабусі йшов неймовірний: мед, трави, свіжий хліб і печена картопля. Він любив сідати поруч, щоб всім тілом вбирати її аромати. З сараю де-не-де долинав запах гною, з двору свіжозрізаної зелені для свиней та липневих квітів з поля. Всі ці запахи змішувалися в унікальний аромат рідної бабусиної оселі.
— Хто шукав папороть, щоб знати все, йшов на Купало в ліс, — бабусині історії заворожували Артемка, і він слухав їх, відкривши рот.
— А далі що? — допитувався хлопчик, розширюючи очі.
— Цвіт папороті розквітає в ніч на Івана Купала, в першій хвилини опівночі. Хто зірве цей цвіт і покладе на мізинець лівої руки, той все знатиме: як пташки балакають, як рослини говорять, де річка звертає, чому місяць на небі сяє сріблом. Всі секрети світу відкриває.
— І як ту папороть знайти? — Артемко підповзав ближче. Запах свіжозрізаної трави лоскотав ніздрі і п’янив одночасно.
***
Металевий різкий дух водночас змив бабусин образ і Артем винирнув із спогадів. Нога знов закровила і він дістав новий комплект бинтів. Затягнув тугіше турнікет, перев’язав по-свіжому стегно і озирнувся довкола. Ліс мовчав, лише деколи долітали звуки глухих прильотів. Пташки наче повимирали і звірів чути не було.
Артем завмер і прислухався. За метрів п’ятдесят чувся приглушений тріск мокрого листя під чиїмись кроками. Повітря застигло в його легенях. Артем притулився щільніше до дерева, уявляючи себе старою корою в древньому лісі. Через дві хвилини він повільно видихнув і знову прислухався. Кроки розтанули у темряві. Нікого поруч не було, лише він і старий втомлений ліс. Розірвані дерева пропускали зіркове нічне небо. Артем глибоко вдихнув і спокійно видихнув кілька разів. Звуки артилерії стали звичними і якось природними в атмосфері цього залишеного місця.
Простріляна фляга з-під води навіювала лише сум, спрага вже підступала сильніше. Кілька хвилин після він знов розклав перед собою скудне спорядження: простріляна пляшка, комплект бинтів (то на потім), турнікет (запасний), якісь таблетки, два шоколадних батончики, носовичок, ніж, ложка. Ложка бентежила ого найбільше: використати було ніяк, але і викинути то як крихти хлібу для ворога. Два дні без сну й відпочинку виснажили його до краю. Мозок працював у тумані, думки плуталися, крововтрата послаблювала тіло. Йому було необхідно відпочити, але в сірій зоні рух був єдиним захистом. Ніхто не прийде його рятувати. Або виберешся сам, або тебе поховають у братській могилі, і твоє ім’я викарбують на холодному камені серед сотень інших зниклих безвісти.
Артем кілька разів глибоко вдихнув і, тримаючись за мокру кору, важко піднявся на ноги. Нога все ще кровила, але він затягнув пов’язку до межі, щоб інколи міг опиратися на кінцівку. Повільно ступаючи, він вирушив з місця. Незнайомий ліс бентежив його, він раз за разом зупинявся і прислухався. Через двадцять хвилин він почув перших пташок, ще через п’ятнадцять хвилин додалися інші звуки: деінде звірячий шурхіт у кущах, кілька разів навіть комарі дзвеніли поруч. Тоді Артем почав потроху розслаблятися — ліс приймав гостя, не підставляв коріння під ноги, не гримів гіллям, тримав вовків і ведмедів подалі. Звуки артилерії вже не долітали, а губилися у густій кроні дерев і падали додолу, розчиняючись у мокрій землі.
Сонце заходило над лісом, забарвлюючи небо золотими і пурпуровими відтінками. Артем відчував, як сили поступово залишають його. З кожним кроком слабкість все більше охоплювала тіло. Зрештою, він знайшов привітне місце серед коріння старого дубу. Ледве встиг зручно вмоститися, як відразу провалився у сон, відчуваючи тільки легкий дотик вечірнього вітру на своєму обличчі.
***
— Давайте я вам допоможу, — Микола підскочив до діда Панаса і вихопив відра з водою.
— Йой, куди ж ти… Ай… Молодий і сильний, то неси, — пробурчав дідусь і з полегшенням пошкандибав за високим парубком.
— Чого ж ви, діду, самі воду носите? Де ваша Оленка? Чому онучка вам не допомагає? — жартівливо запитав Микола і посміхнувся так, що сонце відбивалося від його зубів і сліпило очі.
— Плете ті кляті кошики. Каже, ще з десяток треба, щоб нормально на ярмарку заробити. І вдень, і вночі сидить у своїй світлиці та плете. Хай Бог милує.
— Вона у вас працьовита дівчина, все встигне, — Микола посміхався і легко ніс важкі відра. Його всі любили на селі, казали, що він поцілований богами за вроду та добрий характер. Хлопці заздрили першому парубку на всю округу, дівчата приїздили навіть із сусідніх сіл, щоб хоч раз побачити його та напитися води з його рук. Не минуло й дня, щоб нова дівчина не з’явилася на подвір’ї Батюків із запитанням:
— А чи можна тут напитися води й набратися здоров’я?
На що Микола завжди усміхався, наливав глечик і, підносячи його дівчині з легким поклоном, відповідав:
— Від такої краси моя вода стане чарівною, а колодязь наречуть магічним.
Дівчата потім сміялися від щирості, приховуючи обличчя під віями. Потім кожна у світлиці при свічках розповідала історії: як Микола одній підморгнув, іншу взяв за руку ніжно, а рука у нього міцна, сильна, наче з каменю. Чуток про братів Батюків ходило багато, а плітки линули в повітрі.
— Петро вже повернувся? — старі люди завжди питали Миколу про брата, обговорюючи його з не меншою завзятістю, ніж сонцесяйного Миколу.
— Ще ні, але обіцяв повернутися по обіді, — Микола не зважав на плітки і галас. Він любив брата всім серцем, завжди оберігав і захищав його від нещасть та поганих чуток. Микола не розумів, чому люди ставляться до нього підозріло.
— Ага, допоможе він, — буркнув дід Панас, дивлячись на Миколу з-під густих брів. Але Микола нічого не сказав, лише прискорив крок і вже підійшов до дідової хати.
— Будьте здорові, — Микола поставив відра біля воріт і посміхнувся старому.
— І тобі здоров’я, хлопче, — Микола вже збирався йти, але дідусь в останню мить гукнув:
— Оленка казала, що до Купала встигне доплести, щоб на вогнище піти, знаєш?!
Микола привітно махнув рукою і пішов. Всі хотіли його в зяті, всі бажали мати сонце, подароване богами, але боялися, що отримають у родичі й другого брата.
— Знов бігаєш за Оленкою? — запитав Петро, спираючись на хвіртку і киваючи на діда Панаса.
— Не бігаю я, припини вже, — Микола дружньо посміхнувся і поплескав брата по плечу, — Щось упіймав? — запитав він Петра.
— Так, але це не їсти варто, — відповів Петро і махнув рукою.
— На вогнище підеш? — Петро прищурив очі і пильно поглянув на брата.
— Піду. Там же всі будуть, чого ж не піти, — Микола почухав голову, потрусив волосся і пішов у сіни.
— Це добре. Добре, що всі будуть, — приглушено відповів Петро і, крокуючи в ногу з братом, попрямував у сіни.
Казали, що Петро не син Батюків, що його зачали під час кривавого місяця на чортячому весіллі, що мати Батюківська ходила до старого лісу домовлятися про сина і отримала чортячого виродка. Казали, що у Петра є маленький хвіст, але ніхто його не бачив. Казали, що він убив свого батька, коли був малим, випив його кров і це дало йому безсмертя. Говорили багато, але людей хлібом не корми дай попліткувати.
Петро був наділений неймовірною вродою: чорнявий, високий, з гострими скулами, а в очах можна було розчинитись. Люди вважали, що чортяча кров у ньому сильніша за людську. Багато дівчат падало і зникало у його обіймах, тому батьки, побачивши його здалеку, закривали своїх доньок у хаті, інколи й на замок. Пліткували, що він кожної ночі ходить до свого справжнього батька у темний ліс і сповідається на чорному вівтарі. Плітки плітками, а живі очі того всього не бачили.
Петро взяв у брата вила і почав ворушити сіно. Хоч у працьовитості Петро завжди відставав, але поруч із братом працював на совість. Саме тоді в ньому найбільше проявлялася людська сторона. Вони мовчки ворушили сіно, коли Петро раптом зупинився, сперся на вила і пильно задивився на Миколу.
— А цвіт підеш шукати? — спитав Петро, не відводячи очей від брата.
— Який цвіт? — здивовано запитав Микола, не припиняючи роботи.
— Папороті цвіт, — відповів Петро, примруживши очі. Микола на мить замислився, сперся на вила і лише знизав плечима.
— Навіщо його шукати? Якщо захоче, сам нас знайде, — відповів Микола і продовжив вигрібати сіно. Петро продовжував дивитися на брата з лукавою усмішкою. Його чорне, як смола, волосся блищало в променях західного сонця, переливаючись усіма відтінками. Поки сонце втомлено змінювало колір, Микола працював, а Петро все стояв, мовчки усміхаючись самими вустами.
При останніх червоних відблисках сонця Микола втомлено видихнув і рукавом широкої сорочки витер спітніле чоло. Потім поглянув на брата і жахнувся. Червоні відблиски заграви танцювали в чорних очах брата, сяяли, мов чортячі вогники у темному лісі. Микола зі страхом опустив погляд, а потім обережно підняв очі. Налиті кров’ю очі Петра врізалися в нього, пронизавши стрілою болю. Миттю Петро опустив очі і повернувся до виходу наче нічого не було.
— Перевіримо, чи захоче він нас знайти, — сказав Петро і вийшов із сіней вслід за братом.
***
Артем прокинувся з першими променями сонця, які разом змахнули дивний сон про братів. Потираючи потилицю він спробував встати і застогнав. Тіло боліло наче його переїхала вантажівка разів з десять, поранена нога оніміла, але кров не йшла. Дихати було важко, думати ще важче. Спрага вже виривалася з горла хриплим сопінням. Жадібно проковтнув батончик і зусиллям підвівся.
Без карти та зв’язку він не знав, чи забрів у гущавину старого лісу, куди ворог ще не дійшов, чи знову йде їм на зустріч. Проте йти було необхідно, бо інакше — смерть. Оніміла нога слухалася гірше, проте з нею йти було легше: менше болю — більше пройденого шляху. Він рухався повільно, але не знижував темпу, кілька разів відпочиваючи серед кущів і дерев. Згадував бабусю з її теплими обіймами та свіжими пиріжками. Щоранку вона ретельно розчісувала йому волосся, що доводило його до мурашок. Спогади полегшували найгірші моменти життя, допомагали їх пережити. Минулого разу, коли його контузило і він провів у госпіталі три тижні, саме дитячі спогади допомогли йому відновитися. Цього разу бабуся з’явилася в його пам’яті, як ангел, і вела Артема до світла. Завдяки їй він зміг пройти так далеко, тримаючи волю.
Ліс густішав. Під вечір з землі піднімався туман, спочатку стелився понад самою землею, потім піднявся вище. На десять метрів нічого не було видно, і Артем вирішив зупинитися на перепочинок. Він сперся на повалене дерево і знову дістав свої речі. Порахував, поперекладав і відкинув голову назад. Через мить він вже хропів, вливаючись у какофонію лісових звуків, як справжній мешканець, сусід лісових звірів і володар лісового царства.
***
На Купало всі зібралися біля вогнища. Гучно гуляли, співали, танцювали.
Але біля опівночі Петро зник. Щойно був поруч із пляшкою, і ось його вже немає. Микола думав махнути на це рукою, але щось у грудях стиснуло, і він таки пішов шукати брата в гущавину.
Місячне світло не проникало крізь густу зелень. Лише відгомін від гуляння звучав навколо. Ні сліду вогнища, ні брата. Засмучений, Микола сів під деревом, помолився і вирішив залишитися чекати до ранку. Майже задрімавши, почув, як хтось його кличе. Це був Петро, який також шукав брата. Вдвох вирішили шукати дорогу назад. Пробиралися крізь хащі, збираючи траву в чоботях, але йшли далі.
Вийшли на галявину, де під місячним сяйвом прямо перед ними враз розцвів синій вогонь папороті. Петро швидко витягнув кинджал, порізав собі палець і кинувся до квітки. Микола стояв, широко розкривши очі. Петро спіткнувся об корінь, і кинджал зачепив квітку. Синій вогонь відлетів до Миколи, який схопив його руками. Цвіт розчинився, проникаючи під шкіру Миколи і освітлюючи його тіло на мить зсередини.
Микола миттєво осяяло все: симфонія лісу, міркування брата, гомін тварин та те, що обдумує місяць. Він відчував думки ховрашка, розумів мову сови й течію річки. І з особливою ясністю відчував думки Петра.
«Щоб тобі поробило, клятий виродку» — подумав Петро, і Микола злякався.
— Чого ти, брате?
— Того, що ти справжній виродок, — відповів Петро і замовк. Потім продовжив: — Що ти знаєш про нашу матір?
— Про матір? З чого б це? — здивувався Микола.
— Ти завжди їй допомагав, підтримував. Але чи знаєш, що вона гуляща? — оскалився Петро і почав ходити колом навкруги Миколи.
— Навіщо ти таке кажеш, брате? — Микола намагався розгледіти Петра у згасаючому місячному світлі. Галявина поступово потопала у темряві.
— Батько знав, але нічого не робив. За це він і поплатився, — промовив Петро і зник у темряві. Тільки шепіт доходив до Миколи.
— Батько знав, тому я його і вбив, — сказав Петро, і навколо опустилася непроглядна темрява. Микола перехрестився і несміливо сказав у темряву.
— Як це вбив? Батько втопився, коли рибалив.
«Це тобі так мати сказала, щоб ти не плакав», — почув Микола у голові думки брата.
— Батько хотів мене втопити, але я був першим. Він хотів мене вбити, бо я нагуляний, нерідний. Але не знав, що виродок ти. Тебе мати принесла з поля, а я народився вдома, під пічкою. Це тебе треба було вбити.
Демонічний галас різко здійнявся навколо. Дикі голоси демонів і чортів заполонили ліс, який почав рухатися сам по собі. Микола обережно ступав, намагаючись уникнути шуму і шороху, але в голові продовжував чути викривлений голос Петра.
— Це тебе принесли невідомо звідки. А я народився вдома, — лунало в голові Миколи. Шурхіт і гомін голоснішали, хтось швидко перебігав між кущами. Сова ухнула і щось жахаюче промайнуло біля чобіт. Позаду наближалися важкі кроки, голос Петра перетворився на рик:
— Це ти виродок! Невідоме сім’я! Це ти мав померти. Це ти безбатько, а мій батько завжди був зі мною.
Раптом шерстиста, гнила рука поклала свої пальці на плече Миколи. Він жахнувся і побіг крізь хащі. За ним погналися невидимі чорні тіні, галасно гарчали, насолоджуючись гонитвою. Важке дихання перемежовувалося демонічним сміхом, коли Микола не зупинився і не обернувся. Але позаду нікого не було, гончі зникли. Лише тихе завивання пекельних голосів доносилося звідусіль.
— Віддай мені квітку, Миколо, — промовив чорт, вийшовши з тіні. Він виглядав як Петро, але темрява приховувала його обличчя і тіло. Чорт зробив крок вперед і повторив:
— Віддай мені квітку. Вона тобі не потрібна.
— Немає у мене ніякої квітки, — сказав Микола, відступивши до дерева.
— Хіба ти не хочеш бути вільним? Від мене, від усього. Хіба не хочеш багатства чи слави? Я дам тобі все, віддай мені цвіт папороті, брате.
З голосом чорта перед Миколою стояв його брат, з найгарнішим обличчям в світі, молодий, сильний, але з пекельними вогниками в очах. Микола притулився до дерева і зажмурився. В голові пролунав тихий голос:
— Не бійся, Миколо, він нічого тобі не зробить, поки цвіт у тебе.
«Хто це?» — подумки запитав Микола.
— Не бійся, просто стій на місці, і все буде гаразд, — голос окріп, змінився на жіночий: — Нічого не бійся, я тебе захищу.
Микола відкрив очі і побачив перед собою найгарнішу дівчину, яку він коли-небудь бачив. Чорне волосся спадало до колін, прозора біла сукня підкреслювала її хвилясту фігуру, зелені очі блищали і вабили втопитись у річній зелені. Голос був солодший за мед, міцніший за горілку, він збив Миколу з ніг.
— Хто ти?
— Не бійся, просто стій, і все буде добре. Я тобі допоможу.
Її ніжна рука простягнулася до Миколи, тіло сяяло, оповите місячним світлом. Коли її пальці майже торкнулися його обличчя, Микола побачив кігті чортячої руки. Він пригнувся, вдарив дівчину в живіт і побіг крізь хащі. Знову почалася гонитва, пекельні голоси вили, пробираючись своїм риком до кісток. Почувся грім, спочатку несміливий, все збільшуючи силу. Ліворуч блиснула блискавка. Вже через хвилину до погоні приєднався шторм. Його хльостало мокрим гіллям і листям, позаду гналися декілька пекельних створінь, яких Микола не міг розгледіти і тільки чув моторошні голоси за спиною.
Справа підлітала дівчина, але тепер вона виглядала як страшний привид: рот роздертий від злості, брудна сукня не приховувала обвислих грудей і понівечених ніг, а на спині білів у блискавках хребет на гнилих м’язах, що теліпалися з кожним рухом. Микола біг, не розбираючи дороги.
— Братику, чого ж ти біжиш? Почекай! — голос змінювався від пекельного до голосу рідного брата, але Микола не звертав уваги. Голос скиглив, молив і погрожував, а Микола все біг крізь стіну дощу, листя і колючих гілок.
— Віддай мені цвіт, чуєш?! Віддай!
Микола зачепився за коріння і покотився вниз по схилу, збираючи тілом всі камені й коріння на своєму шляху. Але відразу піднявся і побіг далі. Раптом він згадав, як у п’ять років мати, заплакана, сиділа на порозі і молилася за батька, за його душу. Потім вона подивилася на Миколу мокрими очима і ледве чутно промовила: «Вибач.» Він також згадав, як десятирічним бачив Петра в сараї, як той ховав мертве кошеня в соломі. Спомини нахлинули на Миколу лавиною.
Він побачив, як Петро підпалив поле, щоб село накрив голод, як зваблював дівчат у сінях сіючи чортяче сім’я, як він ходив до відьми на сусіднє село свататися. Він побачив чортове весілля на кривавий місяць, як нечисть танцювала і гуляла, перестрибуючи через вогонь, як вони дарували одне одному мертву дитину, голову дідуся, скриню з проклятим золотом. Він зрозумів і побачив все, чого раніше не помічав. Він знав кожну підлість, яку зробив його брат, і бачив кожну душу, яку він понівечив. Він побачив, як його мати обманув нечистий, щоб зачати Петра, і заманив її до лісу.
Микола розлютився і різко зупинився. Гончі оточили його і повільно почали обходити колом. До погоні приєдналося численне нечисте. З-під кущів спалахувала чорна сила, але вони не наближались, лише обертались, гарчали, намагаючись налякати свою здобич. Раптово шторм зник, дощ різко припинився. Микола стояв усією промоклий, у розірваній сорочці, у чоботях, що майже збирали пів лісу, штани роздерті й брудні. Він стояв з опущеною головою, і вода стікала з його чуба на обличчя.
***
Артем раптово прокинувся від марева, поруч почулися голоси. Їх було багато, вони наближалися ззаду і гомоніли все голосніше. Він обережно повернув голову і, пригинаючись, намагався розгледіти непроханих гостей. Ліс поринув у непроглядну темряву, і з кожного боку йому ввижалися рухи і шурхіт. Але голоси були ще далеко. Він поволі спробував піднятися, але тіло заніміло і не ворушилося. Тому він опустився до землі і поповз до найближчого скупчення кущів.
Тримаючись за гілля і коріння, він безшумно підповз на пузі, щоразу молився, щоб ліс обійняв його і зберіг від ворога. Голоси наближались, і вони говорили мовою, що не була рідною для Артема. Звідкись у кущах заскрипіло, і йому здалося, що з темряви мерехтять червоні очі. Він відмахнувся і продовжив рух, але голоси наближались все ближче. Скупчення кущів виявилося найкращим сховищем, тому Артем вперто просувався вперед.
Перед ним раптово темрява освітилася блискавкою, а згодом прогримів грім. На мить він став видимий, але голоси відірвалися від дороги і подивилися вгору, охоплені страхом від грому. Артем сповільнився і продовжив рухатися вперед обережно. Ще одна блискавка, ще один грім, і раптом почало сильно лити як з відра. Голоси затихли і відійшли кудись убік. Нарешті Артем дістався до сховища і, як зміг, зарицяв у гущавину. Над ним промайнув відьомський сміх і зник. Дощ лив нещадно, але Артем не міг вилізти з укриття, оскільки голоси все ще були поруч. Кацапи не втратили свою природню хитрість, тому треба було чекати. Знову хтось сміявся поруч і шурхотів листям. Артем подумав, що побачив якусь тварину чи істоту прямо на тому місці, де щойно він марив. У спалаху блискавки йому здалося на мить, що це був чорт, справжній нечистий дух.
Артем, як міг, протер мокрою рукою очі і подивився ще раз на повалене дерево. Він не повірив своїм очам: біля нього стояло двоє неможливих людей. Брати Батюки з його божевільного, навіяного знесиленням сну. Микола повністю мокрий, в обірваній одежі і в чоботях, забитих листям. Петро ж красивий, високий, чорнявий і статний, але лише на мить до блискавки. Коли ліс освітлювався природним вогнем, він враз перетворювався на чортячу породу. Гнилий запах йшов від мокрої шерсті, хвіст ходив ходуном. Поруч знову почувся відьомський сміх і майнуло наче привидом. Цього разу Артем був упевнений, що бачив ту саму мавку, що в його мареннях. Брати стояли один навпроти одного, і Артем не міг відвести очей від магічного явища.
— Ти правильно робиш, братику, — голосом Петра промовило чортяче створіння. Козляча величезна голова на козлячому тілі. Воно ступало повільно, переступаючи копитами через повалені гілки на землі. Його шерсть була зовсім суха і смерділа гноєм, тухлими яйцями, пеклом.
— Куди тобі бігти, Миколо? — продовжило створіння рідним голосом, — Куди тобі тікати? Віддай цвіт, і я тобі дам все, що забажаєш, — Створіння повільно почало перетворюватися на людську подобу.
Микола стояв і мовчав, тупо впираючи очі в свого брата.
— Віддай мені цвіт, і все буде добре, — з-за дерев промайнула бліда постать мавки з понівеченим обличчям, пекельні гончі почали висовувати свої пики з-за кущів і наближатися до братів.
— Бери, якщо тобі так треба, — вимовив Микола і змучено подивився на брата.
Хлопець розкинув руки в боки, і стіна дощу вилилася з сорочки на мокре листя.
Чорт стрімголов підбіг до брата і схопив його за боки, впиваючись у рідну кров гострими пазурами. Обличчя Петра почало змінюватися, перетворюючись на козячу голову. Його очі налилися червоним пекельним вогнем, зірвалися роги і тіло почало виростати в шерстисте козяче подіб’я. В останню мить, коли Петро став істинним собою і зареготав, немов скажений, розбризкуючи смердючу слину на рідного брата, Микола обійняв його міцно руками, по яких текла кров, і сказав:
— Я не зберіг батьків, але тебе збережу. Ти завжди будеш зі мною.
Чорт реготав, і йому вторили десятки нечистих створінь, відлунюючи від густого темного лісу пекельною радістю. Петро ще сильніше встромив свої кігті в братське тіло і зареготав що є сили. Микола закрив очі і просто обіймав кривавими руками свого брата. Вони повільно піднялися вгору над самими верхівками дерев і висіли між небом і землею, як між двома світами. Микола відкрив очі і побачив перші оманливі промені світанку. Півні тільки відкрили очі і розразилися першим співом. Двоє братів кружляли все швидше і швидше, у смертельному вихорі поміж світів. Микола тримав Петра за боки і щось примовляв, але вже не було чутно. Чорт кричав і грізно ричав, мавка і інші нечисті створіння кружляли за лідером на землі і розривали на собі одяг на шмаття.
Артем не міг повірити в те, що бачить зараз. Вони крутилися все швидше і швидше у відблисках стихії, приглушені шаленим громом, що вибивав канонаду над старим лісом. Враз Микола розкинув руки, і брати засвітилися срібним світлом, оповиті магічними нитками енергії. Враз срібляста стріла виринула поміж братів і поцілила в самісіньку бурю в небі, розщепивши грозові хмари, немов пір’їну. Ще кілька митей стріла віддавала своє світло стихії, Петро кричав нещадно, Микола мовчки дивився на брата прямо в очі. Коли сріблясті нитки повністю вийшли з них, вони враз розчинилися у повітрі, і м’який туман повільно опав на ліс.
Дощ вщухав швидко, і настала мертва тиша. Артем зітхнув і закрив рота. Він озирнувся довкола, але так і не побачив більше ні примарної істоти, ні інших створінь. Наче нічого з цього не було зовсім. Тільки тепер він почув знову ворожі голоси зовсім поруч. За два кроки вони наближалися. Він затаїв подих і завмер, коли щось його смикнуло за ногу. Він відреагував і враз побачив дві пари кацапських очей над ним. Вони посміхалися хижим поглядом і наставили на нього автомат. І вже коли його мали витягти зі сховку, він побачив, що біля його пораненого стегна розквітає ніжним голубим цвітом квітка. Вона розкривала пелюстки один за одним, з кожним рухом граючи нову ледь чутну пісню і заворожувала погляд. Артем зреагував миттєво, він зірвав квітку і приклав до рани на стегні і закрив очі.
Йому здавалося, що він збожеволів, втратив розум на півдорозі сюди. Або ще раніше. Йому здавалося, що зараз його просто розстріляють і його не стане. Якоїсь короткої миті він навіть волів, щоб так і було. Але нічого не сталося, лише зникли всі звуки. Він обережно відкрив очі і з подивом витріщився на кацапів. Вони завмерли, наставляючи на нього гвинтівку, наче закарбовані в часі. Ліс мовчав, ніщо не ворушилося, ніхто не дзижчав, навіть краплі води, що стікали цівками після дощу і барабанили по землі, стихли. Він підвівся і здивувався, що зміг це зробити. Нічого не боліло, рани наче і не було, лише якийсь невмілий художник мазнув по формі і стегнах червоною фарбою.
Дихати було легко, наче він знову народився. Він озирнувся довкола і зрозумів, що час зупинився, як у тих фантастичних фільмах. Він обійшов кацапів, витяг з їхніх рук холодні гвинтівки і склав їх додолу, лицем в багнюку. Зв’язав руки і полишив. Потім пройшовся до місця, де стояли брати Батюки. Враз зрозумів, що вони дійсно були тут, але були давно, ще до часів, коли кацапії в задумках не було. Він зрозумів, що вони існували і їхні душі врешті-решт стали духом самого лісу. Інколи привітного і гостинного, як Микола, іноді жахаючого і мстивого, як Петро. Він почув, про що перемовляються дерева, і побачив усіх лісових звірів і пташок одночасно. Привітався з совою, почухав єнота по пузу, поговорив із старим столітнім дубом, що на півдні, дізнався, чому піднявся туман.
Потім потягнувся думками далі і побачив всю картину: де розбили табір кацапи, як пройти поміж ними, як дістатися додому. Артем посміхнувся, подумки подякував братам і подався по дорозі додому. Він йшов і розмірковував, чому саме до нього прийшли брати, чому саме він знайшов квітку, але це єдине питання, на яке цвіт відповіді не давав. Потім він потягнувся за спогадами про бабусю і на мить у дійсності перенісся в себе маленького бешкетника, який розколупував землю палкою біля бабусиних ніг. Він жадібно втягнув до ніздрів її аромат, такий знайомий, такий різноманітний. І знову спитав, як колись.
— І як ту папороть знайти? — він знав вже відповідь, знав, що буде далі, але так хотілося знову почути її рідний голос, голос, що допоміг йому вижити і пройти крізь темні шляхи старого лісу.
— Ти що, шукати будеш? Прости Господи, не займайся дурницями. Йди краще молока козячого попий свіженького та біжи на озеро, поки день на дворі.
— Ну, бабо, — жалібно протягнув дорослий Артемко в маленькому тілі, — скажи…
Бабуся витерла зелені руки об себе, склонилася ближче до самого обличчя хлопчика і напівпошепки сказала:
— Серце треба мати кришталево чисте і добре, тоді цвіт знайдеш. А як в серці у тебе темрява, то повік тобі той скарб не знайти і світу божого не знати.
Артем повернувся зі спогадів і оглянувся навколо. Перед ним лежав довгий шлях через незнайомі темні хащі, але тепер він був впевнений, що на його кінці обов’язково буде світло. Він широко посміхнувся і ледве чутно у гущавину містичного лісу сказав: «Дякую, бабусю».
