З дозволу автора арт-портал гУрУ арт публікує уривок з нового роману Марії Каменської «Якби у мене були сигарети»
«Найскладніші — перші місяці», — говорили мені. Ніби це й так незрозуміло. Та описати, наскільки вони складні, неможливо. Немає влучних метафор чи слушних цитат. Нічого. Люди поселяються в нас, прописуються, промальовуються. Навіть коли їх уже немає, частину себе ми назавжди залишаємо їм, наче дитячу кімнату в батьківському домі. Діти давно поїхали, а прощатися з кімнатою, сповненою спогадів про щасливі часи, не хочеться.
Перші місяці справді були найскладнішими. І уявити не могла, як міцно приросла до неї. Чи вона — до мене? Ми зрослися, як хворі дерева. Переплелися покрученими гілками, щоб не дати одна одній впасти. Допомогти встояти. Разом легше. А може, усі ми є такими деревами? І всі проростаємо одне в одного.
Майк каже, що це маячня: дерева переплітаються гілками не через слабкість або хворобу, а навпаки — через те, що їхня крона надто пишна й розлога. І щоб якось втримати її, одному дереву доводиться спертися на інше. Хай так. Суті це не змінює. Його гілки теж переплелися з її гілками, а тепер переплітаються з моїми.
— Нам час їхати, — каже він в останній день серпня. — Час попрощатися. Так, як вона того хотіла.
Я прошу зачекати, дати мені ще трішки часу, але він відмовляє:
— Ми й так задовго відкладаємо. Ще кілька тижнів чи місяців уже нічого не вирішать, не змінять, не повернуть її. А нам не полегшать біль.
Хочу звинуватити Майка в бездушності й жорстокості, але це неправда. Це все моя лють, почуття провини й безпомічність. Він страждає так само, як і я. А може, й більше за мене. Нікому не зрозуміти тягар болю іншого. Мірятися стражданнями марно.
Майк купує квитки на потяг, бронює номер в готелі, а я іду пакувати валізу.
На рецепції нам видають білу пластикову ключ-картку, і ми підіймаємося сходами на третій поверх.
Це схоже на химерне безумство. Наче світ котиться під три чорти, а ми танцюємо. Її більше немає, а ми питаємо про сніданки та час виселення, фотографуємо аркуш із паролем від вайфаю і радіємо знижці.
Хіба не дивно?
Заходимо до номера з одним великим двоспальним ліжком і канапою біля балкона. Ми знову житимемо разом. Хоча Майк перебрався до мене ще чотири місяці тому, але саме зараз, уперше за довгий час, мені це незвично. Утім, інакшого сценарію я поки не уявляю.
Певно, наше з Майком гілля зрослося надто сильно, щоб спати в різних кімнатах. Це сталося так швидко, що я і не помітила, як звикла до його сильного м’якого голосу, до обіймів, надійних, як рятівне коло, і мовчазної підтримки легким дотиком до плеча.
— Як тобі? — питає Майк.
Роззираюся. Світлі стіни, сірі меблі, картина з білим вітрильником над ліжком. Ім’я автора не розібрати. Торшер із бірюзовим абажуром, чорне оксамитове крісло. На столі чорний чайник, дві білі чашки й тарілочки. Пластикова таця пропонує скромний вибір: розчинна кава, дешевий пакетований чай, порційні вершки та стіки з цукром. Велике дзеркало на стіні навпроти шафи. У ньому — зосереджений Майк і половинка мене в бірюзовій блузі та синіх джинсах.
Майк поправляє комірець зеленого поло, ловить мій погляд і всміхається.
«Знову фотографуєш очима?» — запитує іноді, коли мої очі задовго ковзають предметами. Вони вбирають їхній колір, фактуру та форму.
А це лише звичка — безглузда й дитяча. Я завжди так робила, коли опинялася в новому місці. Чи коли губилася в думках і хотіла себе з них висмикнути, повернутися до заняття чи співрозмовника. Тоді починала перебирати: жовта чашка, білий светр без візерунка, синя картата куртка. Часом лічила клітинки, квіточки, рисочки. А три місяці тому на сеансі в психотерапевта дізналася: це дієвий засіб упоратися зі стресом і тривогою, щоб випірнути з важких почуттів та думок, щоби повернутися в тут і зараз.
Зазираю у ванну кімнату. Підходжу до балкона.
— Гарно. Краєвид на море.
Відсуваю штори. Бліде світло осіннього дня наповнює кімнату. Озираюся на Майка. Він, насуплений, дивиться під ноги. Права рука в кишені чорних штанів, ліва — смикає комірець. Хоч сонце й ховається за прозорими хмаринками, але його вистачає, щоб підсвітити легкий присмерк і наші сірі обличчя, оголити все, що ми хотіли би приховати. Показати все таким, яким воно є.
Відчиняю вікно. За ним ласкаво плюскоче море. Солоне повітря приємно лоскоче в носі. Я скучала за морем.
— Тепер зовсім добре, — усміхаюся.
— Радий, що тобі подобається, — каже Майк, а тоді запитує:
— Прогуляємося?
